«Жизнь в Киеве абсолютна безнадежна»

[ИЖ 2715]

«Жизнь в Киеве абсолютна безнадежна» Лесь Подервянский

Самый популярный в Украине писатель, чьи произведения цитируют несколько поколений украинцев.

Нравится ли вам жизнь в Киеве?

Она абсолютна безнадежна. Уже невозможно этот город повернуть в цивилизованное русло, он никогда не станет комфортным и уютным, каким был даже при советской власти. Но нужно продолжать жить. Для того чтобы жить в этом городе, нужно просто перестать его любить, что я и сделал. Киев просто среда моего обитания, и не более того. Я обнаружил это тогда, когда перестал гулять по его улицам. Не осталось мест, в которых я чувствовал себя комфортно. Это не ностальгия, просто город объективно стал нежилым и неприятным.

Но все же места, где вы встречаетесь с друзьями, остались?

Я встречаюсь с ними в мастерской или в каком-нибудь кабаке, но мест, где бы мы собирались постоянно, парки и улочки, где бы гуляли, — таких мест в Киеве больше нет.

Неужели Лавру и Софию не любите?

Это просто памятники. В Софии мы раньше гуляли, туда можно было спокойно проходить, был свободный доступ. Мы рвали яблоки в патриаршем саду, но сейчас это невозможно.

Но ведь отношение к городу формирует не только архитектура, но и близкие люди, друзья.

У меня полно друзей, но я меньше всего думаю о том, что они киевляне. Они могут быть хорошими людьми, хорошими профессионалами, но я уже никогда не буду связывать их с Киевом. К тому же все они испытывают те же чувства по отношению к городу, что и я.

Киев вашего детства был иным?

Это был довольно милый, уютный провинциальный город, и таким он должен был оставаться. Это было место прогулок, встреч с друзьями. Был такой феномен, как сидение на скамейке, и было много мест, когда можно было сесть на скамейку и просидеть на ней день. И ты тут же встречал друзей, потому что они проходили мимо. И тебя ничего не беспокоило. В мире мало городов, когда можно в центре сидеть на скамейке, расслабленно пить вино и встречаться с друзьями. Киев не стал столицей в европейском плане, и вся его прелесть улетучилась. Теперь это беспокойный, шумный, неудобный для жизни город.

Неужели это невозможно исправить?

Нет. Это связано со многими вещами — бестолковостью и алчностью властей, дикими ценами на землю. Я недавно узнал, что моя квартира стоит в два раза дороже, чем большая по площади на Манхэттене. Это просто немыслимо. В Киеве для такого огромного количества машин не предусмотрены парковки. Здесь происходит бестолковая, алчная и глупая застройка, эти люди делают нежилым город прежде всего для самих себя. И речь не только о самом городе, в радиусе ста километров от Киева невозможно найти живого места.

Наталья Катериненко

http://www.paneravis...s-Podervyanskiy

Жизнь в Киеве абсолютна безнадежна

[BonjornoПопуас]

а ссилку на ресурс?

[ИЖ 2715]

Автор есть, хватит , тему снесли, а там где есть даже автор не указан.

[free_V_V]

Возвращайте среднюю зарплату по Украине, и не будет такой безнадежности. Разбегутся гопники. Запретите создание фирм на территории Киева. Пусть по областям распределяют. У вас и так финансовый центр. И Киеву будет легче, и остальной Украине имхо. А то меня достали предложения работы в Киеве, с переездом. Ну не хочу я в пробки и битком набитые электрички.

[ИЖ 2715]

Лесь Подерв’янський: Інтернет - як общєственний сральник

Версія для друкуКоментарі50

14.03.2012

Ірина Славінська

Фото ex.ua

Не минуло й року після "Павліка Морозова", як Лесь Подерв’янський і Андрій Крітенко взялися за постановку нової п’єси. Тепер це "Сни Васіліси Єгоровни" в несподіваній естетиці.

"Українська правда. Життя" зустрілась із Лесем Подерв’янським і поговорила про нову постановку, концептуальне гівно, гламурного Подерв’янського, трупи ворогів та інші цікаві речі.

Для розігріву – пара запитань для гуру від френдів.

Vox populi – запитання користувачів соціальних мереж

- Шо дєлать?

- Мені близькі ідеї даосизму. Тому коли хочеться щось дєлать, то краще взагалі нічого не дєлать. Якщо ти правильно медитуєш, то трупи ворогів пропливуть повз тебе самі.

У мене завжди була така іде-фікс: я намагаюся побудувати своє життя так, щоби робити те, що подобається і не робити те, що не подобається. Останнє вдається важче.

- По-моєму, оце невміння відмовитися від неприємного, невміння сказати "ні" – дуже властива українському менталітету риса.

- Це вже вплив Сходу на український менталітет. Східні люди – японці чи китайці – ніколи не скажуть "ні".

Наприклад, коли ти приходиш до майстра і просиш його взяти тебе учнем, то він не відмовить. Він попросить тебе щось зробити, а потім скаже, що твоє кунг-фу таке перфектне, що учитель не потрібен.

- Ну а ви вмієте відмовляти?

- Я? Запросто! Але це неправильно. Треба робити так, як вчителі кунг-фу.

- І як можна відмовити ефективно, щоб справді no means no?

- А треба, як в п’єсі Гоголя "Женитьба": "А скажите им, Агафья Тихоновна, "Пошли вон, дураки" - Что, так и сказать? – Так и скажите".

- Чи любить Лесь Подерев’янський ходити в баню?

- Кілька разів ходив у баню, але мені там не сподобалося з дуже простої причини - там то жарко, то холодно, бо мусиш ще й пірнати в холодну воду.

Життя – як одноразовий посуд, навіщо аж так знущатися над собою?

- Тоді який сезон комфортний для одноразовго посуду тіла Подерв’янського?

- Літо люблю. Але не те позавчорашнє літо, а нормальне літо, коли ні жарко, ні холодно.

Я і в Африці колись був влітку, і мені сподобалося. Напевно, поталанило, бо був сухий закон, і було не жарко. Тут і далі фото Олександра Заклецького

- Чи планує Лесь Подерв’янський озвучувати мультики?

- Не планує. Мені колись пропонували, але я відмовився. Я не актор, а озвучувати мультики повинні актори. Чому я? Яким робом?

- Але чи не є це кокетством? Адже ваші п’єси, які всі ми слухали на касетах у вашому виконанні – це ж були фактично моновистави.

- Але там я озвучував сам себе. Там немає роботи над собою, постановки голосу… Я просто природно читаю те, що написав. Ну а хто ще має це читати?

Мультики – це інше. От якби я сам зняв мультик – то міг би його озвучити.

- Ваші п’єси – це жанрово майже класичні п’єси для читання. Ви свідомо цей жанр переосмислили?

- Спочатку мені казали, що ці п’єси підходять лише для виконання на касетах. Потім після друку книжки казали, що це п’єси для читання. Говорили, що мої п’єси не сценічні, але ось ми з Кротом (Андрієм Крітенком) їх ставимо, і на сцені виходить харашо.

Про Павліка Морозова - в широкому сенсі цього слова

- Ми зустрічалися рік тому незадовго до прем’єри "Павліка Морозова". Ви задоволені відгуками, рецензіями, розголосом?

- Критики якось це обійшли. І це для мене дивно, бо не кожен день у цій країні відбувається прем’єра "Павліка Морозова".

Взагалі ситуація з театром у цій країні плачевна. Наприклад, мене абсолютно не цікавить український театр. Це погані несучасні театри, нецікава режисура, погана акторська робота.

Взагалі тут з театрами не склалося. І тому критика мала би відреагувати, але відреагувала дуже мляво. Я може читав одну чи дві професійні рецензії.

Мені насправді байдуже, чи мене хвалять, чи сварять – я хочу професійної рецензії. А траплялися мені переважно якісь придуркуваті…

- В чому різниця між "професійною" та "придуркуватою" рецензією?

- Професійну рецензію має писати людина, котра розуміється на театрі. А мені переважно траплялися тексти людей, які, може, перший раз були в театрі або зовсім не розуміють, що таке театр. Їхні закиди були просто непрофесійні.

- А який закид виставі "Павлік Морозов" вас найбільше роздратував і-або найбільше порадував?

- Не те що б роздратував… Я ті закиди читав переважно з "недоумением".

Наприклад, був закид у тому, що п’єса була трагедією, де всі ходили в гамні, а на сцені все чистенько, і Павлік вийшов гламурним.

І тут ти розумієш, що ця людина не розуміється на театрі. Для чого він це писав?

Наприклад, я не лізу в речі, в яких не розбираюся. От я не розумію нічого в математиці і не лізу критикувати біном Ньютона. Це було би неетично з мого боку, бо в мене "двійка" з арифметики.

А тут людина з таким апломбом пише таку х*йню.

Критики тут немає. От я знаю професійного театрального критика – це Сергій Васильєв. Він відбувся однією короткою рецензію. Але хвалив.

- До речі, а як ви шукаєте ті відгуки? Гуглите своє ім’я? Чи вам добрі люди переказують?

- Та дзвонять і питають, чи бачив я статтю. Щось дружина переказує.

Сам я інтернетом не користуюсь. Коли треба щось послати, то я прошу дружину.

- А чому?

- Мені не цікаво.

- Не цікаво чи не вмієте?

- Не цікаво, і тому не вмію. Там немає нічого складного. Я би там все засвоїв за три хвилини. Але я не думаю, що мені це колись буде цікаво.

Багато людей використовують інтернет так, як мій онук Тімур використовував би електронний мікроскоп – він би швиряв його об стінку.

В інтернеті є дуже багато всього. Його можна використовувати, щоб бути освіченим. Але люди використовують його так, як мешканці Кагарлика використовують общєственний сральник – там на стінах весь інтернет був написаний ще в 1970-ті роки.

Ну прочитав, ну написав – so fucking what?

Можливо, якби користувач зацікавився якимось філософом чи художником… Але ж ні, він там просто сидить цілими днями і нічого не знає.

- Але з інтернетом був пов’язаний дуже гучний конфлікт навколо закриття ex.ua. В цій історії ви були на чиїй стороні?

- В мене тут така вилка: я автор, якого можуть "піратити", тому за логікою я мав би бути за закриття, але я проти.

Просто я розумію, що у зв’язку з інтернетом авторському праву прийшов пізд*ц.

З цим треба змиритися і не зазіхати на свої авторські права. Змирись чувак, що воно є так. Тебе завтра викладуть, і всі зможуть цим користуватися. Не крохоборствуй.

Тому я проти закриття. Я за свободу і за інтернет.

- Тобто вам абсолютно не шкода?

- Нехай, мені не шкода.

- Пам’ятаєте, на хвилі закриття ex.ua почалися ddos-атаки на сайти владних інституцій. Як по-вашому, це був акт громадянської непокори? Чи може це лише імітація справжньої активності та виходу на вулиці?

- Мені це все дуже сподобалося. Отак чуваки. Дивіться, ми вас грохнем, якщо раптом…

Справа також в тому, що всі ці сайти теж були піратські, як з’ясувалося.

- А що це значить у ширшій перспективі?

- Це дуже добре говорить про український народ. Це значить, що він огризається і не дасть себе зґвалтувати.

Мені найбільше сподобалося те, що реакція була миттєва. І ми теж на це зреагували у відео "Павлік Морозов: сучасні хроніки".

- Я про це теж хотіла запитати. Навіщо цей проект? Це ваша громадянська позиція?

- Це розвага, просто наші ви*бони.

- Ну але і в них мав бути мотив.

- Мотив – розважитися. Там немає надбудови.

Ми вирішили, що не будемо підтримувати нікого. Щоб не було політики. Бо політика – це коли підтримуєш одних і мочиш інших. А ми мочимо всіх, хто підставився.

Мені хлопці розповідали, що люди все думають, хто нас фінансує. Була інтрига навіть. Один сказав, що нас фінансує Березовскій, а інший сказав, що нас фінансує якудза. Зовсім стріха поїхала!

Ну а ми собі і далі розважаємося.

- Тобто що, сидів Лесь Подерв’янський і раптом йому на голову впало яблуко, і він таке придумав?

- Ні, друзі подзвонили. А в мене такий характер, що я на все ведусь.

Мені друг один казав, що я через це колись сяду, бо з цікавості допоможу "грохать" чиюсь квартиру. І я справді допоміг би.

- Першим був епізод із Януковичем і Мустафою Найємом. Ви чекали на щось подібне? Чи це збіг?

- Я не моніторю новини спеціально. Це друзі запропонували.

- Тобто ви за новинами зовсім не стежите? Де ви отримуєте інформацію про зовнішній світ?

- Ну телевізор вмикаю…

- Телевізор?

- Зараз вважають, що тєлєк дивитися западло, і що треба сидіти в інтернеті. Але я так не думаю, бо ті, хто сидять в інтернеті – дебіли, і ті, хто дивляться тєлєк – дебіли.

Між ними немає різниці. Просто одні дебіли думають, що вони продвинуті дебіли. Але це не так.

От ви питаєте, як же я дізнаюся новини. А як я раніше дізнавався новини, коли інтернета не було? Різниці насправді нема ніякої.

- Чи існує можливість дивитися тєлєк, користуватися інтернетом і не бути при цьому дибілом?

- Можливість є, але чомусь не у всіх виходить.

Не бути дибілом – і просто, і складно. Для цього просто потрібно років до 35 прочитати якийсь масив книжок. Потім можна не читати взагалі. Тоді дибілом ти вже ніколи не будеш. І байдуже, де ти сидиш – перед тєлєком, в інтернеті чи в громадському сральнику в Кагарлику.

- Ну то дайте список літератури для тих.

- Так не можна – це вже супер-завдання.

Є література європейська, американська, латиноамериканська, далекосхідна, російська, українська… Починати треба з таких людей, як Гомер і Шекспір. Потім – Арістофан. Починати взагалі треба з Греції.

- Тобто все ж таки класична література?

- Ну не дурні ж були люди після навчання в класичній гімназії?

От мій дід закінчив класичну гімназію. Він знав грецьку, латину, французьку та німецьку мови. Після цього виховання в сучасному університеті – це як ПТУ.

Після гімназії люди мали бекграунд і могли орієнтуватися в світовій культурі. А що толку з того, що хтось оце мишкою клацає? Він все одно нічого не знає.

- Повертаючись до "Павліка Морозова: сучасні хроніки"… Це вираження вашої громадянської позиції?

- Мистецтво нікому нічого не винне. Виняток – СРСР або Третій Рейх. Але якщо говорити про мене як про особистість, то я маю громадянську позицію. Я завжди був за свободу і демократію.

- Ваші картини та п’єси можна вважати вираженням цієї позиції?

- Ні. Вони не мають до свободи і демократії ніякого відношення. Моє мистецтво деполітизоване.

Свої погляди я висловлюю в інтерв’ю, в проекті "Павлік Морозов: сучасні хроніки", на кухні…

Сни Васіліси Єгоровни

- Ваша нова вистава пройде в доволі гламурному місці. Чому не більш академічне чи нейтральне місце?

- Ми не вибирали. Нас покликали. Вони фондують, а ми ставимо.

- То це для заробітку?

- Який заробіток?! Це кайф. Ми з Крітенком працюємо разом, і аж іскри летять. Це передається на акторів, а потім передається в зал на глядачів.

Ну а для чого ще жити? Навіщо робити те, що не в кайф?

- Коли я дізналася про ці нові вистави, то з жахом подумала, що все – Лесь Подерв’янський став гламурним. Ви справді стали гламурним?

- Я не думаю. Неможливо стати кимось. Можна бути кимось.

- Як ви розумієте слово "гламур"?

- Це лакіровка дійсності. Це завжди прикрашання.

Наприклад, можна потикати стрази в купу гамна – і буде гламурне гамно.

- Може, це буде концептуальне лайно?

- Може бути і концептуальне гамно…

- А є різниця між гламурним і концептуальним лайном?

- Це тонка грань. Її можна балансувати.

- От ви минулого року казали, що навколо – торжество гламуру.

- Торжество. Гламур тотальний, і тому немає сенсу з ним боротися. Але ми можемо зрозуміти його причини, вистібати його, не піти його шляхом… А люди хай вибирають.

Боротьба – це не наш шлях. Той, хто бореться, нічого не створює. А ми створюємо.

Тут дуже тонка матерія. Наприклад, коли моя донька почала робити ескізи до костюмів вистави "Сни Васіліси Єгоровни", то я їх забракував. Вона обурювалася, бо намалювала все так, як написано в моїх п’єсах.

В моїй п’єсі надзвичайно брутальні персонажі та слова. Якщо на сцені буде та ж брутальність і лайно, то буде масло масляне і тупе прочитання. Тому я порадив викинути мої тексти і робити театр.

Тепер ми робимо щось зовсім інше. Сценічний простір аскетичний і дуже чистий. Багато світла і кольору. Костюми персонажів будуть нагадувати сучасних снобів лондонського Сохо.

На стику непоєднуваного воно іскрить. А коли масляне масло – то не іскрить.

- Ви мені нагадали розмову з Ігорем Померанцевим про ставлення автора до деформацій тексту під час постановки...

- В інших країнах проблеми з автором просто не виникають. Його просто не пускають на репетиції.

А у нас із Кротом вийшло інакше, бо я з ним працюю як художник-постановник.

Річ у тім, що автор сам просто не розуміє, що таке театр. Він хоче, щоб вистава донесла те, що він написав. А в театрі насправді текст має значення, але зовсім не таке, як думаю я як автор. Він те, що думаю я як художник.

Якби я не був художником, то ходив би і матюкався, що погано поставили мою п’єсу.

Про політкоректність і бога

- Ви коментували історію з Гайтаною і говорили, що виступаєте за європейські цінності та толерантність. Але ж ваші власні тексти нічого спільного з політкоректністю, толерантністю та іншими європейськими цінностями не мають.

- Так це ж мистецтво! В мистецтві дозволено все. В мистецтві європейському та американському табу є тільки два – дитяча порнографія та вбивство.

Мистецтво не повинно бути політичним, але може гратися в політику. Вільне мистецтво – самодостатнє.

- Що означає "гратися в політику"?

- Наприклад, можна поставити "Ричарда ІІІ" Шекспіра та зробити Ричарда вхожим на Яника. Або в Лондоні Пітер Брук може зробити сатиру на Тоні Блера чи на Маргарет Тетчер.

- У вашій новій постановці будуть політичні алюзії?

- Ні, тільки мистецькі.

У нас буде образ бога – його функцію гратиме екран. Буде вітер, сонце, дощ, туман, око на небі – це вже непрозорий натяк…

- Ці образи бога – не звичне канонічне православне тлумачення.

- Це обмежене розуміння. Бога не можна звести до однієї конфесії. Бога зараз всі намагаються приватизувати.

Я до цього дуже холодно ставлюсь. Це все містечкові ігри. Бог набагато ширший за конфесії.

- В Україні доволі відчутним є близькість держави і церкви. Як ви до цього ставитесь?

- Дуже негативно. Немає нічого гіршого, ніж теократичне суспільство. Це ми бачимо на прикладі Ірану. Так само нічого хорошого немає в Росії. Там церква ще з часів Петра І зрослася з державою.

Я – за повне відокремлення одного від іншого.

Україні пощастило, що в ній є багато конфесій. Між ними є конкуренція, що не дає встановитися монополізму. Монополія призвела би до теократії. Особливо в такій країні, як наша.

У нас колишні комуністи різко перефарбувались і стали ходити в храми. Тільки от свічку вони тримають правою рукою. А якою рукою вони тоді хрестяться?

- Чи можна сказати, що церква в Україні перетворилася на аналог компартії?

- Поки що ні. Інакше церква буде говорити, що тобі робити.

Про Євро 2012

- Як ви ставитеся до проведення Євро-2012 в Києві?

- Футбол взагалі несе тільки негативні емоції. В Києві буде так само: всі напиваються, ссуть в підворітнях, б’ють один одному морди, палять машини.

- Що ви збираєтеся робити під час Євро?

- Напевно, з’ї*атися звідси. Десь в село на Полтавщину. Я не люблю цих дурнуватих натовпів.

Про особисте

- Продовжуючи розмову про гламур, не можу втриматися від запитання – ви святкували 8 березня? Я читала, що ви не святкуєте традиційні свята. Тобто дружині тюльпанчиків не дісталося?

- Я взагалі вважаю, що це свято треба скасувати. Це свято не жінок, а азербайджанських торгашів квітами і всіх тих, хто гріє руки на парфумерії та іншому фуфлі.

- В усьому світі цей день є приводом поговорити про рівність прав.

- Але ж ми святкуємо не це. Ми не святкуємо навіть те, що започаткувала тітка Клара. От що ми насправді святкуємо?

Мені подобається історія про те, що Клара і Роза вибрали день, в який в Римі святкували день вавилонських блудниць, коли всі жінки бігали по Риму і всім давали. Це мало свій сенс. Я був би не проти.

- А як ви ставитеся до ідеї рівності статей?

- Ставлюся вкрай негативно. У таких різних істот, як ми, не може бути рівності в принципі. Ми абсолютно нерівні. У нас в голові абсолютно різні речі.

Вирівняти це неможливо. Інакше вийде щось таке, як при Хрущові робили "смычку между городом и селом". Тільки я не розумію, як це – село стає схоже на місто чи місто стає схоже на село?

Жінка має бути жінкою, а чоловік повинен бути чоловіком. Коли жінка стає схожою на мужика, а чоловік – на під*раса, то це не єсть хорошо.

- Ну як тоді мають виглядати "справжій чоловік" і "справжня жінка"?

- Ну не знаю… Жінка – як Шерон Стоун, а чоловік – як Клінт Іствуд.

- За речі, які ви зараз говорите, вас би вже давно звинуватили в сексизмі. Ви сексист?

- Звісно. Та я взагалі позбавив би жінок права голосу та права свідчити в суді. Я за іранський варіант.

- Це ви зараз жартуєте?

- Але в жарті завжди є правда.

- Бачила на фотографіях вашої майстерні зображення кориди. Корида – це невід’ємний атрибут стереотипного мачо. Розкажіть про кориду. За що ви її любите? Це ж жорстоко…

- Жорстоко – це футбол.

Я б заборонив футбол. Він розпалює ксенофобію і ненависть до інших націй, які грають з твоєю командою. Після футболу люди ідуть і палять машини. Фанати б’ються до смерті. Ця гра розпалює націоналізм, жорстокість і ненависть до брата свого.

Візьмем кориду. Хто бачив, щоб після кориди люди ішли п*здити стадо корів? Ніхто не бачив, бо такого не буває.

Про кориду люблять говорити ті, хто її ніколи не бачив. А що таке корида?

Є бугай вагою 600 кіло, такий Майк Тайсон з рогами. Він вибігає на арену і думає тільки про те, щоби з кимось розправитись, і бажано – з усіма одразу. Якось на наших очах молодого матадора бик посадив на роги. Не вбив, але ногу проколов.

І є матадор. Мені пощастило бачити двох найбільших матадорів сучасності - Ель Хуліо і Хуан Батіста. Виходять ці хлопці і танцюють з биком танго. В міліметрі від рогів! Це оманлива легкість.

Корида є інтерактивною. З волі публіки бика можуть помилувати – це найвища нагорода матадору. До речі, після такого помилування бугай потрапляє в бугаячий рай: він більше не бере участі в коридах.

- Тобто кориду виправдовує небезпека?

- Будь-яке явище виправдовує краса. Корида – це фантастично красиво. Все красиве – правильне. Некрасиве – неправильне. Це хороший критерій.

- Але ж це категорія смаку, це щось дуже суб’єктивне.

- Це не категорія смаку. Все красиве лишається на світі. От корида вже існує 300 років.

- В цьому сенсі навіть насильство чи порно в ефірі можна виправдати, якщо це красиво?

- Без насильства та еротики мистецтва не існувало б.

Без них усе світове мистецтво перетворилося б на радянську мультиплікацію про те, як зайчик зустрів кролика, і вони пішли в гості до мавпочки…

Якщо нема насильства – то нема Гомера і Шекспіра. В них все замішане на сексі і крові.

- Тобто ви як дідусь зовсім не проти тощо, щоб ваш онук дивився щось таке по телевізору?

- Не бачу в цьому нічого поганого. Люди, які бачать в сексі щось погане – глибоко нещасні.

- Тобто середовище на людину ніяк не впливає?

- А це контролювати неможливо. От я з інтелігентної родини, дєдушка, бабушка… Нічого не знаю, а от три рази сходив у дитячий садок – і вже все знаю.

До чого тут телевізор і інтернет, якщо є добрі друзья? А потім будуть інші, які навчать курить і підбирати бички на вулиці.

Неможливо сидіти клушею над дитиною. Треба виховувати власним прикладом. Але насправді виховують друзі. Діти вчать один одного.

http://life.pravda.c...12/03/14/98409/

Главная › Архив издания «Столичная недвижимость» › Номер №11/2003

Лесь ПОДЕРЕВЯНСКИЙ: «Свой дом не дам в обиду...»

Номер газеты:

11/2003

Рубрика СН:

Частный визит

Он никогда не изменяет себе. Поэтому в своей небольшой трехкомнатной квартире на улице Лютеранской интересующийся литературой, а также общественной деятельностью художник Подеревянский всегда чувствует себя как дома. И на работе, в творческой мастерской на Горького, — тоже как дома…

В мастерской, расположенной под самой крышей обычной многоэтажки, он напряженно трудится над своими произведениями. Дома Лесь не работает. Принципиально. Но в мастерской иногда отдыхает.

Жилплощадь он делит со своими родителями. И еще с котом, который живет на «территории» без прописки, но не без претензий на нее. Цвет нахала — серый. Порода — гладкошерстый «британец».

В мастерской Лесь сам себе хозяин. О коте напоминает лишь цветное фото на стене да зарисовка карандашом. Вообще и в доме, и в мастерской много фотографий…

Свой первый рисунок Лесь хранит в мастерской. Рука двухлетнего мальчика. А вся коллекция его «стоящих» рисунков находится дома. Оценку работам в свое время давал отец автора. Все «малоценное» просто выбрасывалось. Восстановлению не подлежит.

Мебель нигде в определенные стилевые рамки не вписывается. Зато выглядит необычно.

Вот, к примеру, книжный шкаф. Между прочим, красное дерево. Интересный дизайн. 20-е годы.

Шкаф для одежды в квартире — начало прошлого века.

Банкетка (тахта), которая принадлежала еще дедушке Леся, занимает почетное место в мастерской. На вид еще ничего. И сидеть удобно…

Из современных вещей только бытовая техника.

Внутренняя отделка мастерской и квартиры определенно отличается.

На работе Подеревянский созерцает чисто побеленные стены. В квартире везде поклеены светлые обои. Следов крушения стен нигде не обнаружено.

«Всю жизнь я экспериментирую…»

— Вы коренной киевлянин?

— Да. Я живу в Киеве с самого рождения.

— И где был Ваш первый дом?

— Ну, его-то я не очень хорошо помню... То была больница напротив Владимирского собора.

— А если говорить о сознательном периоде жизни?

— До шести лет жил в доме № 27 по улице Ленина (теперь Богдана Хмельницкого) в двухкомнатной квартире, которая принадлежала моим бабушке и дедушке. Жили там, что называется, в тесноте да не в обиде. Потом родители переехали в отдельную квартиру в переулке Ивана Марьяненко. Союз Художников помог... Ну, а в нашу нынешней квартире живем с середины 70-х. Ее мы тоже получили.

— Ремонт здесь давно делали?

— Лет восемь тому назад.

— Сейчас относительно этого планов никаких?

— Пока нет. Но я не люблю наперед загадывать. Все делаю спонтанно, как Бог на душу положит. С детства так привык...

— В детстве Вы были послушным ребенком?

— Золотым. В кавычках. Так что родителям было со мной нелегко. Приходилось все время быть начеку. Сперва соседи постоянно жаловались, потом учителя… Отца в школу постоянно вызывали. А как-то родителям даже пришлось побывать из-за меня в отделении милиции.

— Серьезно?

— Честное слово. Правда, я сейчас уже не помню всех подробностей...

— И все-таки?

— В общем, с моей легкой руки довольно сильно погорел магазин «Киянка». Он соседствовал с нашим домом. Как-то возле магазина рабочие оставили большущий чан со смолой. А у меня в кармане «случайно» оказался коробок со спичками. Вот мы с ребятами и решили поэкспериментировать…

— Да, могу себе представить набор Ваших детских игрушек… Кстати, что-то из него еще сохранилось?

— У меня был огромный арсенал всевозможного оружия, который в один прекрасный день был «торжественно» вынесен на свалку. Самым безобидным оказался плюшевый мишка. Он-то и дожил до сегодняшних дней.

(Справка. Мишка плюшевый. Большой. Тяжелый. Серого цвета. По утверждению хозяина медведя, раньше был желтым. «Живет» в комнате родителей Подеревянского. Лесь с ним больше не играет, но говорит, что Мишка дорог ему как память.)

— А сохранились у Вас какие-либо грамоты, дипломы — поощрения за первые творческие успехи?

— Видите ли, я никогда не получал ничего подобного. Потому что даже не принимал участия в разных там конкурсах. Да мне это и не нужно было. Вообще, по моему мнению, все эти премии довольно неблагоприятно влияют на творческую индивидуальность человека, как-то расслабляют...

— Значит, награды Вас не интересуют... А к чему Вы в жизни все-таки стремитесь?

— Стремлюсь к совершенству

— И как, получается?

— Мой внутренний голос всегда подсказывает мне, что я далек от идеала...

«Плохо, когда архитектура хромает на обе ноги…»

— Какой самый необычный дом вам приходилось видеть?

— До сих пор меня поражает дом Городецкого. Между прочим, впервые я это понял, когда был в четырехлетнем возрасте. Мама и сейчас вспоминает об этом каждый раз, когда речь заходит о моем творчестве. Мы тогда с ней вместе гуляли...

— А можете назвать архитектурный «шедевр», который произвел на Вас самое удручающее впечатление?

— Ой, их в Киеве сейчас так много… И один другого «краше».

— Насколько мне известно, Вам принадлежит авторство теперь уже крылатой фразы: «Майдан Незалежності — це застигла музика Поплавського»…

— Все верно.

— Вас также знают как активного члена Клуба эстетического неповиновения…

— А как же иначе? Ведь я стоял, так сказать, у самих его истоков и в настоящее время являюсь президентом Клуба.

— Интересно, как возникла идея создания Клуба?

— Да очень просто! Как-то встретились мы с архитектором и просто хорошим человеком Ларисой Скорик и решили, что нельзя сегодня сидеть сложа руки и молча наблюдать за тем, что делается вокруг. Надо срочно что-то делать. Так и появился Клуб эстетического неповиновения, деятельность которого уже распространяется не только на Киев, но и на всю Украину. Ведь странно было б, если бы в наше время такое объединение не появилось. Его «рождению» непосредственно способствовала наша архитектурная практика. Хотя, конечно, лучше бы в его создании не было необходимости...

— Расскажите, пожалуйста, о последних акциях вашего клуба?

— Недавно мы проводили общественные слушания по вопросам градостроительства, на которых присутствовали многие чиновники Киевской горадминистрации. Итоговые резолюции были направлены в Верховный Совет. Надеюсь, что наше обращение не останется гласом вопиющего в пустыне.

(Справка. Ознакомиться с данными материалами можно в столичной Главархитектуре.)

— Вы сейчас живете в старом доме в самом центре города. Не боитесь отселения, например, в связи с капитальным ремонтом?

— Какой там ремонт, жильцы этого не допустят! Как раз сейчас оформляем создание кондоминиума. Хотим стать хозяевами своего дома.

«Стряпать научился сам...»

— Какими вещами в доме больше всего дорожите?

— Мне нравятся старинные вещи, которые сохранили в себе тепло многих поколений.

— Любите антиквариат?

— Это не совсем так. Просто мне нравятся добротные вещи независимо от того, в каком стиле они выполнены.

— Мастерская является Вашей собственностью?

— Увы! Я ее арендую. Это собственность Союза Художников.

— Арендная плата высокая?

— Около ста гривен.

— Давно вы здесь творите?

— Да уже лет десять.

(Справка. Мастерская состоит из рабочего помещения с неотъемлемыми аксессуарами в виде мольберта, полотен и красок, крохотной каморки для отдыха, отделенной аркой, и санузла.)

— А раньше где трудились?

— В похожей мастерской, но только на Оболони.

— Какую работу по дому Вы больше всего любите делать?

— Я вообще не люблю домашних хлопот. Терпеть не могу мыть посуду или делать уборку. Однако считаю себя неплохим кулинаром.

— Есть у Вас фирменное блюдо?

— Разумеется, и даже не одно. Я большой поклонник грузинской кухни.

— Готовить где научились?

— Специально я этому не учился. Просто люблю наблюдать, как готовят другие...

— В Грузии бывали?

— Да. Там у меня много знакомых, друзей…

— А вообще любите путешествовать?

— Еще бы!

— Где особенно нравится бывать?

— Я посетил много стран, но еще больше есть стран, где мне хочется побывать. Люблю Америку, Канаду, Скандинавию, Германию, Среднюю Азию…

— Во многих из этих стран проходили Ваши персональные выставки…

— Да, выставки проходили в США, Швеции, Германии…

— Где больше всего почитателей Вашего творчества?

— К сожалению, в искусстве разбирается не так много людей. Но все же они есть и в Украине, и за рубежом. Я горжусь, что одну из моих работ в Нью-Йорке купил известный режиссер Вуди Аллен.

«...а сантехника мне не дается»

— У Вас есть своя машина?

— Да. «Жигули».

— Ковыряться в моторе часто приходится?

— Ну, этим занимается мой знакомый механик, поскольку я в этом деле профан.

— А, скажем, гвоздь в стенку вбить сможете?

— Легко. Я на самом деле могу многое. Вот только за ремонт сантехники не берусь. Уж слишком работа тонкая...

— У Вас дома столько зелени... Цветы кто выращивает?

— Это все мама. Растения — ее страсть.

(Справка. В мастерской вазоны полностью отсутствуют. Балкон квартиры представляет собой мини-оранжерею).

— Где у Вас в квартире любимое местечко?

— Люблю посидеть в мягком кресле возле журнального столика.

(Справка. Упомянутое кресло очень нравится и коту. Но в борьбе за него всегда выигрывает Лесь. По принципу: побеждает сильнейший.)

— Увлекаетесь чтением?

— Полагаю, я уже прочитал все, что того стоит...

— Почему дома держите кота, а не собаку?

— С собакой больше проблем. Она места больше занимает, и выгуливать ее надо регулярно... Чтобы держать собаку, нужно иметь собственный дом.

— Мечтаете о таком?

— Представьте себе, нет. Меня полностью устраивает наша квартира. Я даже о даче никогда не мечтал. Не люблю рыться в земле. Может, это потому, что я ничего подобного никогда не делал...

— Никогда не поздно попробовать...

— Нет уж, спасибо.

Дверь квартиры закрывается. Лифта нет, придется спускаться пешком.

Зато после работы, заперев дверь мастерской, Лесь едет вниз лифтом. Так удобней.

[SSK]

Ага, приезжайте к нам в Дубово - там романтика, асфальта никогда небыло, автобусы не ходют (пробок нет, т.к. 1 раз год проходит машина при покупке скотины на забой), освещенин только на бумаге, а рот раззявиш - волки сьедят. И зарплата там средняя - (минус) 1500.

[Evgen]

слишком много текста про автора,нестал читать. от себя только добавлю, унас в мариуполе средняя зарплата 1800-2200. а так на заводе есть работа с полным графиком 1270. и где безнадёга я думаю и так понятно. думаю киеву плакаца нестоит.

[Romm]

Регионы валят в Киев, Киевляне валят нахер, вобще нахер, туда где теплее

Я вон случайно наткнуля на ютубе на блоги эмигрантов, так обратно никто не хочет чегото

[free_V_V]

Регионы валят в Киев, Киевляне валят нахер, вобще нахер, туда где теплее

Я вон случайно наткнуля на ютубе на блоги эмигрантов, так обратно никто не хочет чегото

Обратно не хочет только тот, у кого здесь ничего нет.

[Garri-g]

Проблема в том что свалить всегда можно. Но в сердце останется пустота. Хочется тут жить счастливо. Но вот получится ли хер его знает. Теми темпами что мы идем в жопу мира. думаю валить придется в любом случае.

А по теме он прав. Я пожил в Киеве 5лет назад. И вот живу сейчас. Город поменялся не в лучшую сторону. А уж стиль езды просто корренно изменился.